«…Жіноча доля, хто її збагне? Їй на землі моїй чомусь найважче, жіноча доля вибрала мене», - співала народна артистка України Раїса Кириченко. Напередодні Міжнародного жіночого дня ми поспілкувалися з чарівними жінками Академії пенсіонерів з непростою жіночою долею. Але вони, попри всі випробування, невтомно розправляють крила, шукаючи себе серед творчості та поміж людей. Наші героїні – як тепле полум’я свічки, що освітлює шлях іншим. Отже, знайомтеся.
Марина Денисова народилася в Сибіру дванадцятою дитиною в родині. Після смерті батька поїхала в Ташкент, де зустріла свою долю та з чоловіком повернулася на його батьківщину, у Барнаул. Обоє отримали професію ткачів. Звідти молодих спеціалістів запросили в Тираспіль на ткацьке виробництво. Після початку військового конфлікту в Придністров’ї, син забрав батьків у Білу Церкву, де вже мешкав. Інший син наразі проживає в Болгарії. Пані Марина має трьох внуків та внучку, якими неймовірно пишається. Після трагічної загибелі чоловіка, на запрошення знайомих дев’ять років тому прийшла до одного з клубів Академії пенсіонерів. «Усидіти вдома самій було вкрай важко. Я така щаслива, що наразі у мене є можливість розвіятися, поспілкуватися з ровесниками і співати в ансамблі. Хоч я все життя спілкувалася російською, з часом вивчила українські пісні. Мені вони дуже подобаються!», - каже пані Марина.
Тетяна Сулейманова знана в Білій Церкві бібліотекарка, адже 28 років пропрацювала в бібліотечній системі міста. А народилася вона в сім’ї військовослужбовця, якого після війни направили служити до Білої Церкви. Тут пані Тетяна закінчила 5 школу. Затим здобула професію бібліотекара-бібліографа у Харківському інституті культури. Працювала в Кримській обласній бібліотеці ім. І. Франка, там же, в Криму, вийшла заміж. Після 7 років проживання на півострові, переїхала з чоловіком до Білої Церкви, де мешкав тато. Батько пані Тетяни, хоч сам родом з Росії, закохався в Україну і завжди казав: ми тут живемо, а тому повинні любити цю землю!
Ольга Руденко у віці 3 тижнів поїхала з батьками на Донбас, де батьки знайшли нову роботу. Коли юній Олечці виповнилося 18 років, брат переконав її поміняти задимлений Комунарськ на квітучу Білу Церкву. Відтак пані Оля повернулася у місто, де й народилася. Тут же в училищі здобула освіту контролера ОТК, хоча після школи мріяла стати драматичною артисткою, але, на жаль, не поступила до вузу. Працювала на Білоцерківській взуттєвій фабриці та на Шинному заводі, де довелося освоїти ще й професію комірника. «У школі співала, танцювала, була артистка. А повернулася до творчості лише, коли вийшла на пенсію, - пригадує пані Ольга. – Спершу потрапила до складу хору «Від серця до серця» Володимира Клюєва. Потім знайомі запросили до Академії пенсіонерів, де пані Ольга без перебільшення розкрила свої таланти і співачки, і танцюристки, і художнього керівника ансамблю, і режисера-постановника усіх номерів клубу «Криниця життя». А ще вона перемогла в академічному конкурсі «Мадам гармонія»!
«Коли піднялася на будівельний кран, то була вражена тим масштабом, який відкрився переді мною. Мені зовсім не було страшно», - так пригадує Лариса Хоменко своє перше враження від обраної професії крановщиці. Родом з Хмельницької області, Городоцького району, с. Іванковець, де нині курорт Товтри. Після закінчення школи пробувала поступати на кухара в тернопільське училище, але доля розпорядилася інакше. І ось пані Лариса вже будує Микільську Борщагівку, де й зустріла свого майбутнього чоловіка, білоцерківського зарічанина. Він і запросив молоду дружину переїхати зі столиці до Білої Церкви. Тут влаштувалася на заводі залізобетонних конструкцій, де пропрацювала 38 років! «Бригада була у нас хороша, всі дівчата молоді, дружні, ми разом відпочивали, святкували, а от пенсія нас розвела. Я тоді не знаходила собі місця. Діти, внуки виросли. Що робити? Дякую Костянтину Єфименку та Олені Ткач за те, що був організований Благодійний фонд, що створений проєкт Академія пенсіонерів, який витяг з дому пенсіонерів. Я тут зустріла дуже багато хороших друзів. Я навіть із заводськими подругами так не проводила весело час, як тут. Я живу своїм молодим життям!», - запевняє пані Лариса.
От вам і жіноча доля. Далеко не у всіх легка. Двом із згаданих панянок, на жаль, судилося пережити смерть власних дітей. Проте їхній життєвий шлях суголосний зі словами Лесі Українки: «Я буду крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні, без надії таки сподіватись, буду жити! Геть думи сумні!»
Зі святом, чарівні білоцерківчанки!