27 січні представник Благодійного фонду, директор БЗШ №17 Борис Володимирович Грушник завітав на гостину до зарічанської родини Володимира та Мар’яни Ковбас, які саме цього дня разом із дітьми, внуками, правнуками відзначали 60-річчя спільного сімейного життя.
- Аж не віриться, сьогодні приїдуть наші діти, внуки, привезуть правнучат, скучила я вже за ними, - щиро зізнається діамантова наречена, дбайливо ставлячи тарілки з улюбленими стравами дітей на стіл. І хоч не слухаються як слід руки, не відступають хвороби, проте радість від кожного прожитого дня бентежно зігріває жінці душу. Авжеж, 90-річний ювілей на носі!
- Тоді також ішов сніг і гарував мороз на вулиці… Справді, Мар’яно, наче й не було цих 60 років, - ніби не чуючи, про що клопоче дружина біля столу, говорить сивий дідусь, якого вже зрання називають по телефону нареченим. Дивлячись у вікно на витівки морозного ранку, він подумки пригадує собі той 1954 рік, коли народилася їхня на той час радянська сім’я: голі, босі, але головне - без війни, без похоронок, а на заводі щодня чекає мирна робота. Хлопцям – самі привілеї, мало ж бо їх залишилося після війни: дівчат – вибирай – не вибереш, одна одної краща! Але карі очі цієї чорнявої тендітної красуні так глибоко запали в серце, що забути її з кожним днем було все важче. Проте навіщо ж забувати: як Мар’янка заспіває – серце крається, а коли стане працювати – робота в руках горить, яка ж вона завзята, вправна, і душа до неї озивається якоюсь божественною музикою… Мабуть, то і є любов – та, що про неї в книжках читав, ще коли на фронті служив радистом. Так і побралися. Потім працювали, хату будували, дітей на ноги ставили, одним словом, жили як усі люди: сумували й раділи, тривожилися і вірили, любили й сподівалися…
- Ти чого це, Володю, не допомагаєш, дивись на нього, став і думу гадає? – перервав глибокі думки голос розгніваної, але такої рідної і дорогої дружини. Що-що, а керувати вона любить. – Неси наливку нашу ягідну, соку домашнього, його так онуки смакують… - А поки гримала на чоловіка, сама задивилася у вікно і мимоволі згадала рідне село Клочки, ті післявоєнні злидні й митарства; зі щемом у серці пригадалося, як стрибала двічі з потяга, який мав вивезти на примусові роботи до Німеччини, потім переїзд до Білої Церкви разом із родиною старшого брата, тяжка робота дояркою в УЧГОСПі… І ось доля подарувала зустріч із хлопцем, щоправда він дещо хвалькуватий, але ж який гарний, працьовитий, а дивиться так – аж спопеляє поглядом! Весілля гучного не було – злидні, що й казати. А далі життя котилося, як великий клунок із високого пагорба: щодня тяжка робота, клопоти по господарству, одна радість – діти. Ось і їх на свій хліб повідпускали, тоді вже внуки-соколята радість у дім несли. А сьогодні – залишається молитися за всіх них, щоб були здорові, щоб доля їм посміхалася.
Роздуми жінки перервав дзвінок у двері – прийшли довгождані гості…
Справді, позаду лишилося смарагдове, золоте, сапфірове й рубінове весілля, ось дожили й до діамантового, майже ціла життєва епоха відійшла в історію. Уже їхні діти радіють онукам і гордо вказують на той слід, який проклало подружжя Ковбас, йдучи довгим шляхом життя, а він не завжди був прямим і гладеньким: доводилося і ґулі набивати, і негаразди долати, і з втратами миритися… Нині Мар’яна Свиридівна – учасник війни, ветеран праці, а Володимир Григорович – учасник бойових дій, інвалід війни, разом виховали 3 дітей, 5 онуків, діждали 2 правнуків. Є на що озирнутися, є ким і чим пишатися шанованим білоцерківцям поважного віку.
