3 липня академісти клубу «Криниця життя» (координатор – Лариса Бондарчук) відзначали 80-річчя з дня народження своєї одноклубниці Тамари Андріївни Коломієць. На столах стояли різноманітні святкові страви, у вазах красувалися квіти, а іменинниця пурхала мов метелик в ошатній сукні з білим намистом та елегантних лакованих туфлях. Нізащо не скажеш, що ця пані вже розміняла дев’ятий десяток років!
Привітати ювілярку завітав і начальник управління освіти і науки БМР Юрій Петрик з дружиною Тетяною, адже обоє вони шістнадцять років поспіль пропрацювали з Тамарою Андріївною вчителями у ЗОШ №20. Тож добре одне одного знаю, товаришують, а крім того Тамара Коломієць ще й навчала донечку родини Петриків. Та не тільки вчительство їх пов’язує. У 2014 році пані Тамара втратила під час виходу з Іловайська свого сина Віталія Коломійця. «Коли загинув мій син, найбільше допомагав Юрій Федорович. Він неодноразово приходив додому мене морально підтримати. Я старалася писати статті про мого сина в наші місцеві газети, щоб люди знали про ті події АТО, як там тяжко. А потім вирішила написати книжечку про Віталія, яку допоміг видати саме Юрій Петрик. Я дуже вдячна долі, що зустрілася з такими людьми в своєму професійному житті», - пригадувала під час зустрічі Тамара Коломієць.
З вітальними словами до ювілярки звернулися директорка Благодійного фонду Костянтина Єфименка Людмила Полях, завучка школи №17 і за сумісництвом сусідка винуватиці свята Лідія Новохацька, координаторка клубу Лариса Бондарчук та інші гості. Піснями, віршами та теплими словами привітали Тамару Андріївну одноклубниці. При чому вона не лише слухала, а й сама співала, адже є учасницею ансамблю клубу, який відвідує вже шостий рік та вважає своєю другою родиною.
А народилася ювілярка 19 червня 1944 року в селі Стеблів в Звенигородському районі Черкаської області. Саме так, на малій батьківщині Івана Нечуя-Левицького. «Я народилася в дуже красивому місці, чимось схожим на Білу Церкву. Красиві кам’янисті берега. Протікає річка Рось і так само у центрі села стоїть церква», - розповідає Тамара Коломієць. Родина була багатодітна: п’ять хлопців і четверо дівчат. Мама, хоч і не ходила до школи, самостійно навчилася рахувати і писати, перечитала всього Кобзаря та твори земляка І. Нечуя-Левицького. «Вона для нас була як медоносна квіточка, з якої ми, діти, черпали нектар доброти, любові і терпіння», - з трепетом в голосі згадує пані Тамара. Батько ювілярки був військовим і під час Другої світової війни дійшов до Дрездена.
У Стеблеві Тамара закінчила 10 класів. Хотіла спершу опанувати фах лікаря, але до медінституту не вступила. На прохання старшої сестри поїхала в Казахстан, допомагала доглядати племінників, працювала на ТЕЦ. Потім повертається додому та вступає до Черкаського педінституту на відділ української мови та літератури, але провчилася недовго. Адже доля звела юну Тамару з курсантом Саратовського вищого військового училища Валентином, а вже за півтора року й побралися. Чоловіка направили в Одеський військовий округ. І ось тут життєва віха пані Тамари чітко демонструє, яке місце мала в Радянському Союзі українська мова. За порадою чоловіка довелося Тамарі перейти на факультет російської філології, адже вчительці російської мови та ще й по гарнізонах банально знайти роботу було значно легше.
Молода родина жила то в Криму, то в Польщі, де пані Тамара викладала російську. А от дітей за наполяганням чоловіка народжувала в Стеблеві. Бо він сказав воістину золоті слова: «У дітей повинна бути Батьківщина». І як тільки наставав час народжувати, родина приїздила в рідне село. Так на світ з’явилися спершу донька Галина і син Віталій. Після чого чоловіка перевели в Росію, де він служив в Бурятії, Челябінську, Свердловську. У 1988 році чоловік за станом здоров’я подав у відставку і родина переїхали до Білої Церкви, де пані Тамара влаштувалася на роботу в школу №20. Опісля ще рік вчителювала в Стеблеві, де в місцевому училищі викладала зарубіжну літературу.
Донька пані Тамари пішла по материнським стопам, теж стала вчителем фізики та астрономії. А син Віталій учився в Челябінському танковому училищі. Про нього хочеться сказати окремо, адже в честь захисника України названа одна із вулиць нашого міста. Віталій ріс в Росії, вчився в російській школі, всотував, як то кажуть, з молоком матері російську культуру, мову, літературу. Але на всі відпустки родина поверталася на рідну Черкащину. І очевидно саме цей факт став вирішальним у формуванні свідомості Віталія. Бо коли почалося вторгнення «зелених чоловічків» в Крим та на Донбас, він відразу розірвав стосунки з російськими друзями і твердо вирішив захищати рідну землю від так званих «братів». На жаль, рятуючи товариша під час виходу з Іловайського котла, загинув. Лишив на цьому світі маму, дружину, трьох донечок і тепер вже п’ять внуків. А пані Тамара знайшла в собі сили витримати біль втрати і написати про сина книгу, аби ніхто не забував, якою ціною дається нам незалежність держави.
Благодійний фонд Костянтина Єфименка щиро вітає ювілярку і бажає прожити ще багато творчих років, сповнених жаги до життя, любові та доброзичливості!