Людмила Полях
Костянтин Єфименко: «Серйозних успіхів Україна досягне тоді, коли ми відродимо реальний сектор економіки». Костянтин Єфименко – людина, яка зробила себе сама. Простий хлопець із Білої Церкви закінчив із відзнакою економічний факультет Київського університету і збудував кар’єру, якій можна позаздрити. Він був міністром транспорту, очолював стратегічні державні компанії, керував тисячами людей. Сьогодні він – акціонер кількох великих підприємств, займається бізнесом та благодійністю в рідній Білій Церкві. А кілька місяців тому став автором громадської ініціативи «Біла Церква. Завтра», мета якої – створити довгострокову Стратегію розвитку міста і залучити до її реалізації не лише провідних закордонних та українських експертів, а й усіх небайдужих містян. Він, без сумніву, – людина, яка створила себе сама. І на гострі запитання дає цілком відверті відповіді. У цьому ми мали можливість переконатися під час інтерв’ю.
- Костянтине Олексійовичу, розкажіть трохи про себе: з якої ви родини, де народилися та навчалися?
- Моє рідне місто - Біла Церква. Родина Єфименків живе тут понад 300 років. Я народився й виріс на Заріччі, закінчив на той час середню школу №13. Тут же навчався і мій дідусь, і мама з татом – до речі, вони були однокласниками. Після закінчення школи вступив до Київського національного університету ім. Шевченка на економічний факультет, закінчив його з відзнакою. Ще студентом почав працювати – спочатку бухгалтером, потім головним бухгалтером. Батьки у мене – прості люди. Батько все життя працював на заводі «Сільмаш» електрозварником, мама закінчила Білоцерківське професійно-технічне училище №12, де готують швей-мотористок. Спочатку працювала на фабриці індпошиву, після закінчення інституту легкої промисловості очолювала ательє «Обнова». Матеріально допомагати вони мені не могли, тільки продукти передавали та купували одяг, поки навчався і жив у гуртожитку. Тож працював я вже після 2-го курсу. Пам’ятаю, десь саме в той час у мене з’явилася мрія – купити книжку «Економікс» Макконела Брю. Тоді для студента економічного факультету це було так само «круто», як сьогодні – шостий айфон. Упевнений, що й зараз за нею навчаються студенти економічних факультетів. Коштувала ця книга тоді 16 доларів. І зі своєї першої зарплати, яка складала 30 доларів, я її купив. Ще 6 доларів витратив на квіти мамі, а на залишок – 8 доларів – відсвяткував першу зарплату.
Отже, Ваша перша зарплата складала 30 доларів. А коли і як ви заробили свої перші кошти?
Можна вважати, що моя кар’єра розпочалася 1995 року, з посади головного бухгалтера у страховій компанії «Вексель» при Промінвестбанку України. У 1996-му перейшов на роботу до страхової компанії «Укргазпромполіс». А в 1998 році я вже очолив страхову компанію і став її акціонером. У свою чергу ця страхова компанія була акціонером Укргазпромбанку, і я також мав його акції. У 2002 році, продавши акції цих підприємств, пішов працювати заступником із питань економіки в ДК «Укртрансгаз», - найпотужнішу компанію країни, у якій працювало 32 тисячі чоловік. Річний обіг компанії – 4 мільярди доларів. Вона займається транзитом природного газу в країни Західної Європи. Там я займався питаннями економіки і бухгалтерського обліку. Мені підпорядковувалося близько 1000 чоловік. В «Укртрансгазі» я працював досить довго, 6 років, потім кілька років знову займався бізнесом. А в 2009-му повернувся в ту саму компанію вже генеральним директором.
Все це я розповідаю для того, аби було зрозуміло, що моя кар’єра розвивалася поступово і будувалася лише моїми власними руками, особистими знаннями і зусиллями. Жодних капіталів від батьків на розвиток власного бізнесу в мене не було і бути не могло. Але батьки дали мені значно більше – життєві принципи, якими я керуюся й досі та намагаюся передавати їх своїм дітям. Вони завжди спонукали нас із сестрою до навчання, ми багато читали. А особисто мамі я вдячний за те, що допомогла мені обрати професію – саме вона вперше привезла мене до економічного факультету університету ім. Шевченка, і після цього я вже не вагався у виборі місця, де буду навчатися.
Ви були міністром транспорту, а потім першим заступником міністра інфраструктури в уряді Азарова. Цей факт Вашої біографії, напевне, сьогодні викликає найбільше гострих питань і у журналістів, і у громадськості.
Так, я очолив Міністерство транспорту в 2010 році. Щоправда, пропрацював недовго, близько 8 місяців. Після того як Міністерство транспорту було реорганізовано в Міністерство інфраструктури, став першим заступником міністра. І за цей період своєї кар’єри мені немає чого червоніти. Я став міністром не тому, що мав якесь відношення до «сім’ї». У тому уряді насправді працювало багато людей, які не мали до Януковича жодного стосунку, і навіть навпаки – були його ідеологічними опонентами. Наприклад, теперішній Президент України Петро Порошенко був в уряді Азарова міністром економічного розвитку та торгівлі. Особисто мене призначили в міністерство транспорту за квотою Блоку Литвина, а до цього я був членом Білоцерківського осередку партії «Батьківщина». І, до речі, вийшов з нього, як тільки погодився піти на держслужбу. В міністерстві я відповідав за реформування цієї установи, і в цьому напрямі було проведено серйозну роботу. Ми хотіли повністю забрати з міністерства увесь господарський сектор – тобто передати господарські підприємства місцевим органам влади або Фонду держмайна. А Міністерство мало стати лише нормотворчим органом, який би встановлював стандарти для розвитку бізнесу в цій сфері, залучення інвестицій та транзиту. Ми ухвалили Закон про порти, Повітряний кодекс, а також низку законів, спрямованих на реформування галузі. Я ніколи не був політиком, працюючи в уряді. Я був технократом. Приходив на роботу о 7-й ранку і йшов о 10-й вечора, тримав на контролі суто технічні виробничі питання, що стосувалися роботи портів, залізниці. Якщо проаналізувати 4 роки моєї роботи в міністерстві – мене жодного разу не звинуватили у лобіюванні інтересів будь-яких політичних сил, у звезенні людей на вибори або ще якихось проявах «адмінресурсу». Я впевнений, що потрібно чітко розділяти дороги політика і державного чиновника, технократа, який щодня робить конкретну справу для держави. Саме так я і чинив.
Саме в той час, коли Ви були заступником міністра інфраструктури, ЗМІ стверджували, що ви «допомагали» заводу «Трібо» вигравати тендери в Укрзалізниці.
Давайте я розставлю всі крапки над «і»: завод «Трібо» був збудований ще в 1979 році. Саме з цього часу й дотепер він постачає свою продукцію – гальмівні колодки – на українську залізницю. Я став власником цього заводу в 2006 році. У Мінтранс прийшов у 2010 році і пішов звідти у 2014-му. За цей час ціна на гальмівну колодку не змінювалася. Нас постійно перевіряли – зокрема Антимонопольний комітет – і жодних зловживань не виявили. «Трібо» постачає свою продукцію не тільки на Укрзалізницю, а також залізницям Литви, Естонії, Латвії, Білорусі, Молдови, Грузії, Казахстану, Азербайджану, Туркменістану, у Велику Британію та деякі країни Африки. І це не пов’язано з тим, хто яку посаду обіймає. До того ж, наша продукція дешевша. А «Трібо» постачав і постачає продукцію на Укрзалізницю за прямими контрактами, які дуже легко перевірити. Не було і немає жодних посередників чи «сірих» схем. До речі, я переконаний, що державні підприємства, в тому числі й Укрзалізниця, мають проводити закупівлі на відкритих електронних торгах – тоді ані до них, ані до постачальників не буде жодних питань.
Під час Вашої роботи міністром транспорту був також скандал, коли Ви не допускали перевірку КРУ в Одеський порт. У чому полягав конфлікт?
Усе було дещо інакше, ніж пишуть і говорять. Насправді ж у нас запросили гонорар для приватної аудиторської компанії, я відмовився, а у ЗМІ це виставили як перешкоджання перевірці КРУ. Представники КРУ приїхали до мене і сказали: ми готові не виходити на перевірку в порт, але тоді вийде наша аудиторська компанія. І за це ви маєте їй заплатити 1 мільйон гривень. Але цих витрат не було у фінплані. Тому я відповів, що жодна аудиторська компанія не буде працювати в порту за мільйон гривень. І ми розійшлися. Розмова була досить коректною. Але одразу після цього виходить стаття, що молодий міністр не допускає КРУ до перевірки в порту. Я розумію, сказати можна що завгодно. Але не допустити до перевірки КРУ – це просто неможливо. Якщо в той час я хоча б спробував це зробити, то пропрацював би після цього максимум 24 години, а може й менше. Тому що тоді рішенням Житомирського господарського суду не можна було зупинити рішення уряду, як це робиться зараз.
Ваша кар’єра складається з трьох основних частин: бізнес, держслужба та політична діяльність. Розкажіть трохи більше про свій політичний досвід.
Щодо політичних сил –то, як уже сказав,у своєму житті я був тільки в одній партії – у «Батьківщині», з 2006 по 2010 рік. Поясню, чому саме в ній. У мене в Білій Церкві два великих підприємства. В той час переважна більшість їхніх працівників підтримувала саме «Батьківщину». На виборах у місті ця політична сила набрала 56%. Скажіть, де повинен бути в такій ситуації керівник підприємства, в якій партії? Я орієнтувався виключно на симпатії свого колективу, які, звичайно, не суперечили і моїм власним переконанням. У мене ніколи не було особистих політичних амбіцій, я не входив до списків політичних сил у Верховну Раду. Коли прийшов до партії «Батьківщина», мої амбіції обмежувалися виключно містом Біла Церква та захистом його інтересів. З 2006 по 2010 рік я був депутатом обласної ради від «Батьківщини». І коли мені запропонували піти працювати в уряд, прийняв рішення вийти з партії. Більше до жодних політичних сил я не належав і не належу.
У чому полягає сьогодні Ваша діяльність?
Ось уже два роки, як знову займаюся бізнесом. Я є акціонером заводу «Трібо» та очолюю раду директорів цього підприємства. Зокрема зараз відповідаю за вивід продукції заводу на ринок Великої Британії: ми вже постачаємо свою продукцію компаніям Southeastern, Bombardier, Siemens, наші колодки використовують Gatwick Express, London-Manchester Trains. Зараз ми випускаємо нову лінійку гальм для вантажних автомобілів – це також проект, за який відповідаю особисто.
Крім того, я є одним із акціонерів нещодавно відкритого нового заводу «Біофарма», який ми разом із партнерами збудували в Білій Церкві. Я очолюю раду директорів цього заводу, займаюся стратегією розвитку підприємства, маркетингом і продажами, випуском нових продуктів, добудовою і запуском заводу. Нещодавно ми провели урочисте відкриття підприємства та заклали капсулу на місці майбутнього виробництва препаратів із плазми крові. Сума інвестицій у вже збудований завод складає $42 млн, і ще $35 млн буде вкладено в нове будівництво. Окрім прямих інвестицій в економіку України, це податки до бюджету держави та мого рідного міста, і це робочі місця для моїх земляків. Адже Біла Церква, на жаль, втратила свою славу потужного промислового центру Київщини. Більшість підприємств зупинилися, люди втрачають роботу, і в них лише два виходи – їхати шукати заробітку в Києві чи інших місцях, або торгувати на базарі. У 210-тисячному місті лише 11 тисяч чоловік працює на виробництві, і ще 20 тисяч – в соціальній сфері. Це ненормальна ситуація. Економіка – це наука, і економічні закони неможливо обдурити. Можна пофарбувати окремі під’їзди, встановити дитячі майданчики, відремонтувати труби в старих будинках. Але системно вирішити проблеми країни можна буде тільки тоді, коли ми піднімемо нашу промисловість, коли запрацює реальний сектор економіки. Саме тому ми запросили поляків для розробки Стратегії, яка базуватиметься на залученні українських та іноземних інвестицій.
Окрім бізнесу, ви активно займаєтеся ще й благодійністю. Для чого вам це потрібно?
Переконаний: одна з перспектив розвитку нашої країни полягає в тому, що всі громадяни мають прагнути бути успішними. Але для цього потрібно ще й багато працювати. У мене троє дітей, і я хочу, щоб вони жили в успішній державі. Та й сам нікуди не збираюся звідси їхати. А щодо благодійності, то для мене це, з одного боку, можливість допомогти тим, хто цього найбільше потребує – дітям та людям похилого віку, а з іншого – здійснити власні дитячі мрії. Зокрема, ще в дитинстві з батьком був на розкопках на Замковій горі, і саме тоді почав думати, що було б дуже добре відбудувати легендарний храм, на честь якого назване моє рідне місто. Наразі здійснив цю дитячу мрію і подарував храм своїм землякам. Так само з дитинства, заливаючи ковзанку в дворі, мріяв про льодову арену. Тоді ми й думати не могли, що колись у Білій Церкві діти будуть професійно займатися фігурним катанням та хокеєм на сучасному льодовому стадіоні. І ця моя мрія також здійснилася. Ну а допомога пенсіонерам – це, напевне, данина поваги і вдячності моїм батькам і всім людям старшого віку. Отож, коли кожен у нашій країні буде, по-перше, прагнути особистого успіху, по-друге, розширювати територію успіху навколо себе і, по-третє, допомагати тим, хто цього потребує, - ми дуже скоро будемо жити в зовсім іншій країні.
