Народна кухня – це така ж культурна спадщина українського народу, як мова, література, мистецтво. Борщ, галушки, кутя, а іноземець скаже – то Україна. А таку страву, як вареники, знає кожен не лише з творів Гоголя та казок. Як кажуть: „Вареники, вареники, Божі хваленники, не кожен їх варить, але кожен хвалить”.
Назва вереники – є загальноукраїнською, а пироги – західноукраїнською (галицькою). Вважається, що страва існувала ще в часи язичництва і за своєю символікою різнилася з теперішніми уявленнями. Її споживання приписують ще трипільцям, де вареники символізували в них місяць та плодючість. Саме Вареникам – цій оригінальній українській страві – був присвячений вечір у клубі «Вікторія». Кожен на цей вечір прийшов із власноруч приготовленими варениками. А були вони, яких тільки душа українська забажає: і з вишнями, і з капустою, картоплею, печінкою, квасолею, маком… А гарні, а смачні! Оцінювали вареники чоловіки: і всі, як один, сказали, що несмачних вареників не було. Господині в клубі «Вікторія» - справжні українські майстрині: і приготувати вміють, і пісню заспівати можуть, і про історію походження вареників розкажуть. Вечір пройшов цікаво, весело, а головне – з великою повагою до українського Пана Вареника.
Пропонуємо і вам кілька цікавинок про українські вареники: - «Варили вареники із: житнього, пшеничного, гречаного, ячмінного борошна; начиняли: картоплею, сиром, капустою, овечою бринзою (в Карпатах), пшоняною кашею або товченою квасолею (Полісся), гречаною кашею із сиром (Волинь), вареною квасолею, часом перетертою з калиною (Київщина)».
При приготуванні тіста брали холодну воду, аби тісто менше всихало і легше склеювалося. Вважалося, що процес замішування тіста був символом процесу творення всесвіту, його структури, тому саме жінка цей всесвіт творила, як мати та прародителька людського роду. Паляниці для вареників робили таким способом: плесканням-хлопанням долоня об долоню і також з допомогою качалки — розкачуванням; плесканням об стегна. Останнє було на Турківщині, де господиня гостя запитувала «Які вареники подавати: порскані чи плесканні?».
Вареники у структурі святкової/обрядової їжі виконують такі функції: об’єднувальну (родини, при приготуванні страви могли збиратися жінки чи дівчата, які разом замішували тісто, разом ліпили вареники, їх разом їли, і все це у супроводі жартів та пісень), а також символічні функції (народження, достатку, багатства, місяця, чоловічий символ, першопочатковості, зародження), магічну функцію (готували тоді, коли народжувалася худоба, яка мала бути такою товстою, як вареник). Вареники присвячувалися астральному богові Місяцю. На Святвечір, при приготуванні господиня слідкувала за співвідношенням тіста та начинки, і завше робила так, аби залишалося перше чи друге. Якщо тіста і начинки буде вдосталь «один в один», то вірили, що це на біду, а саме на смерть людини (родича). Також побутує така традиція: коли на Святий вечір варять вареники, то воду в якій їх варили не виливали, а зберігали як засіб для злиття вроків (пороблень).
А тепер розповімо і про забави та ворожбу з варениками: ліпили вареники, у них вкладали папірець із будь–якими чоловічими іменами, не обов’язково знайомих хлопців. Треба було уважно стежити, коли закипає вода: з яким іменем вареник спливе на поверхню першим — так і зватимуть майбутнього чоловіка; дівчина свій вареник ставили перед котом чи собакою, який був своєрідним оракулом долі. Тварина обравши певний, вказувала на першість в одружені. Але якщо кіт надкусить чийсь вареник і полише, то це значило, що й суджений і з дівчиною таке вчинить, але якщо кіт віднесе певний вареник далеко від них, то це значило, що свати з далека прийдуть і одруження буде далеке від отчого дому. Готовили вареники з певними начинками: до вареника заліплювали: сіль – аби було «вредне» життя, з певним паскудством; вату – для легкого життя, монети – на грошовий достаток; перець – на важке життя; клали ще й папірець з надписом «лялька».І цю записку – ляльку, хто матиме з нею вареник, то й матиме і дитину. Ось така та історія про вареник, яку кожен в змозі доповнити: попитавши рідних, продовживши традицію української кухні і готуючи їх на кожні свята, як доказ того, що ми є українцями.
