Ряст із давніх-давен  вважали провісником весни. Люди поспішали на узлісся, де ріс ряст, щоб босоніж, пританцьовуючи, накликати: «Топчу, топчу ряст. Дай, Боже, того року діждати і ряст потоптати!». Це означало, що людина, котра доторкнеться до живої природи, оздоровиться, набереться життєвої сили, щоб дожити до наступної весни.

З часом обряд відійшов у минуле, а фразеологізм набув значення «жити, ходити по землі», тобто діждатися того дня, коли можна буде «топтати ряст». А про того, хто помирав, казали: йому вже не топтати рясту.

Перевірити, як-то власне «топтати ряст» не в переносному, а в прямому розумінні, взялися учасники туристичної групи Академії пенсіонерів, якою керує академістка Тамара Тищенко. Група була створена тільки в цьому навчальному сезоні, але вже встигла побувати в деяких туристичних міні-походах, щоб здобути досвід справжніх туристів.

А цього разу  прийняли спільне рішення відвідати село Шкарівку, зокрема пам’ятку архітектури національного значення - сільську церкву Зішестя Святого Духа, споруджену в 1750 році. Навідали кінний клуб, а  потім прогулялися лісом, аби на власні очі побачити, як оновлюється природа із приходом весни. Звичайно ж, навідали й лісові галявини, криті рястом різних кольорів.

Крім букетів весняного рясту, везли додому  ще й неповторні емоції і враження від дарів цієї унікальної пори року.