Контакти

м. Біла Церква

вул. Ярослава Мудрого,

буд. 38/12,

3 поверх, кім. 15

тел.: 097 392 36 06

fond_efimenko@ukr.net

Я хочу розповісти вам…

Валентина Котенко,
координатор клубу «Водограй»
 
Саме під такою назвою 19 березня 2014 року пройшов дуже цікавий захід у клубі «Водограй». У проведенні заходу взяли  активну участь 17 членів клубу, підготувала його Валентина Майборода.
Період,  про який розповідали, охоплював час із 40-х років ХХ століття до сьогодення.
Кожна розповідь, спомин – це ніби колоритна вишивка на безкінечному рушнику життя цілого покоління людей, які пережили репресії, війну 1941-1945 років, голод, розруху, відбудову країни, розквіт, отримання Україною довгожданої незалежності. А тепер представників цього покоління Благодійний фонд Костянтина Єфименка об’єднав у Академію пенсіонерів, де в 33-х клубах міста зустрічаються, спілкуються, проводять цікаві заходи, а основне, - що ці пенсіонери неодинокі, потрібні один одному і, думаю, що і суспільству.
А тепер безпосередньо про захід. Валентина Майборода почала розповідати про свою бабусю, яка в тяжкі голодні часи післявоєнного часу вчила доброті, душевності, умінню допомогти тому, кому ще важче. Розповідь  ілюструвала епізодами зі свого життя і жалкувала про те, що не віддячила своїй бабусі. Не дала вчасно своєї любові рідненькій. Ця емоційна розповідь була сприйнята присутніми дуже схвально, під оплески.
Продовжує свою картинку спогадів Марія Кашуба, яка дуже добре пам’ятає післявоєнний голод. Ось батько із Закарпаття привіз відро картоплі для голодних дітей, ледве довіз, бо була велика повінь навесні. Дав дітям по картоплині. Марійка, взявши в руки спечену картоплину, не могла повірити, що вона в неї є; їла повільно, вдихала чарівний запах картоплі, була дуже щасливою від цього.
А ось Галина  Надводнюк повідала присутнім про свого котика Каркушу, який в дитинстві був її справжнім другом. У школу Галинка ходила в інше село, за 4 кілометри від дому. Котик Каркуша вранці її проводив до лісочка, а в другій половині дня там же зустрічав, муркотів, терся об ноги, і вони разом чимчикували додому. Це для дівчинки була велика радість, бо післявоєнне життя було важким, голодним і холодним.
Інна Білоус дуже добре пам’ятає війну. Сім’я проживала в Росії,  в місті Ярославлі. Німецькі літаки часто бомбили мости через р. Волгу. Пожежі, згарища, іскри куль у нічному небі, загибель людей, крики, плачі за загиблими. Хоча бомбардування було страшним, але дітям хотілося дивитися на червоно-вогняні заграви.

         Тетяна Троцька яскраво пам’ятає окупацію м. Києва, вбивства людей, заграви, холод і голод восени 1941 р. Тетянка згадує, як вони  пізньої осені прийшли в Білу Церкву до родичів, але й тут були гітлерівці, теж така сама картина – вбивства, згарища, голод. У її розповіді прозвучали співчуття людям Криму, бо там та ж сама окупація, люди стали заручниками  політики Росії, яка окупувала українську територію і позбавила людей права на мирне життя, про що весь час мріяв наш народ, бо мир – це радість, свобода і щастя, про нього мріяли і вірили в період війни,  мріяли,  відбудовуючи власну Вітчизну, яка була понівечена і зруйнована війною.
Надія  Савчук пригадала про своє становлення як учителя. Після закінчення інституту вона приїхала за направленням в село колгоспу-мільйонера, але що вона там побачила: розруху, школи немає,  хатинки з облізлими столами, старими стільцями-табуретками, підручників і зошитів немає, писали хто на чому, холодно, печі топили дровами, але і їх не вистачало, одягу і взуття зась. Молоду вчительку також відразу не сприйняли. Але її наполегливість, самовіддана праця, любов до дітей – і ось уже вона – Надія Павлівна вже шанована всім селом учителька.
Кожна розповідь і Жанни Черницької, і Лариси Ястребової, і Марії Міллер, і Валентини Котенко – це велика сповідь цілого покоління людей, які вчили дітей, лікували всіх, створювали умови для гідного  життя, їм не соромно дивитися один одному в очі.
Багато виступаючих засуджували агресію Росії, яка створює напружену і нервозну обстановку в Україні. Це справді страшно. Коли в Україні з’явилися окупанти (а це ще недавно обличчя старшого брата), на якого ніколи не сподівалися, то дуже страшно і тяжко, неймовірно неспокійно в душі кожної людини, яка живе в Україні, людей, які мирні, трударі і хороші господарі. Страшно, що мир, на який чатували всі післявоєнні роки, може в будь-яку хвилину рухнути.
Захід у клубі «Водограй» пройшов на одному диханні, всі присутні були наскільки єдині в своєму прагненні  миру, спокою в країні, що ніби переді мною була одна велика родина, одна сім’я, яка дружно вишила рушник спогадів, рушник який є оберегом всього українського народу.

 

Поділитись з друзями: