4 грудня представники клубів Академії пенсіонерів переглянули в кінотеатрі ім. Довженка новий український фільм «Поводир».
Сучасна українська кіноіндустрія, на жаль, рідко пропонує своєму глядачеві хороший кадр, але є перлини, які вселяють надію на її відродження. Так режисер Олесь Санін подарував цього року шанувальникам кіно масштабну роботу під назвою «Поводир, або Квіти мають очі», праця над якою тривала довгих 8 років.
Олесь Санін торкнувся у своєму фільмі однієї з трагічних сторінок української історії, яку справді «неможливо читати без брому» – масові репресії та винищення проявів української культури в 30-х роках минулого століття. В основу сюжету покладено найстрашніше та наймасовіше знищення кобзарів, яких здавна називали «українськими Гомерами». Це вони були очима душі народу, а в складні часи історії сприяли пробудженню національної свідомості, тому їх і намагалися свідомо знищити, зібравши на всесоюзний з’їзд кобзарів і лірників у Харкові 1934-го року, який закінчився кривавою розправою та вбивствами.
Події фільму відбуваються в радянській Україні, переважно в Харкові, який ще на той час був столицею УРСР, де посеред масової колективізації, індустріалізації та нав’язуванні соціалістичних ідей не згасає розвиток української культури – література, театр, музика переживають нові злети, на які швидко почала «реагувати» тодішня влада.
Прямуючи в Україну, яка в 30-ті роки переживала не найкращі часи, американець Майкл Шемрок був повен надій і планів. Інженер за фахом, він думав, що буде корисним у створенні соціалістичної держави майбутнього, у чому йому допомагатиме син Пітер. Однак американець помирає, отримавши перед цим секретні папери про репресії в країні, які планують застосувати до українського народу. Заборонені папери опиняються в книзі Пітера, тому 10-річному хлопчикові доводиться рятуватися втечею від переслідувачів, що в подальшому приводить його до сліпого кобзаря Івана Кочерги. Музикант приймає нового друга як поводиря і намагається вберегти від усіх тих жахливих речей, що відбуваються навколо них.
У фільмі знімалися як професійні актори, так і люди «з вулиці». Зокрема, було запрошено близько 60 людей з вадами зору, щоб реалістичніше передати образи кобзарів. До речі, самі звичаї народних співців відтворили досить детально, у фільмі використовується навіть їх таємна «лебійська» мова.
Цікаво було побачити на екрані відому українську джазову співачку Джамалу, яка зіграла у фільмі Ольгу Левицьку – співачку Харківського театру ім. Леся Курбаса. Окрім Джамали, у стрічці знімалися письменники Сергій Жадан та Олександр Ірванець (до речі, один зі сценаристів), бандурист Тарас Компаніченко, відомий дзюдоїст, учасник параолімпіади Ігор Засядкевич.
Щодо Пітера Шерлока, якого зіграв талановитий хлопчик з українським корінням Антон Святослав Грін, якого режисер знайшов в останній момент в США. А він (от тобі й на!) виявився правнуком львівського дисидента ОУНівця Михайла Сороки, який 34 роки був в’язнем радянських таборів. Спочатку А. Грін розмовляв із потрібним режисеру американським акцентом, а вже по закінченню зйомок, через спілкування з колегами, почав його втрачати. Головна роль дісталася відомому українському актору театру та кіно Станіславу Боклану, який геніально та реалістично зіграв сліпого кобзаря Івана Кочергу.
Фільм нікого не залишає байдужим, кожен, хто його переглянув, глибоко емоційно переживає цю історію по-своєму.
Софія Суслова, клуб «Пролісок»:
- Приголомшена, вражена, фільм занадто складний, серйозний, глибокий, повчальний і патріотичний. Про голодомор і репресії треба розповідати дітям і внукам, щоб вони цінували шматок хліба і життя.
Валентина Котенко, клуб «Водограй»:
- Фільм викликає неймовірні враження, навіть не віриться, що такі сторінки були в нашій, без того драматичній українській історії. Багато людей свято вірило в те, що вони будують найкращу в світі державу, і ніхто, на жаль, не здогадувався, що поряд відбувалися такі страшні події. Вражає гра акторів, особливо хлопчика, вражають правдиві і переконливі кадри. Треба зробити все, щоб подібне наші внуки і правнуки ніколи не пережили.
Таскіра Максюта, клуб «Усмішка»:
- Дуже вражена, без сліз не можна дивитися цю стрічку. На жаль, історія України повторюється… З того часу, як ця земля стала називатися Україною, на неї посягають всі як на ласий шматок. Не розумію, кому вона заважає? Такий народ, така неймовірно квітуча земля, зігріта Богом, а жити на ній було і є дуже тяжко. Про це власне і розповідається в цьому шедеврі українського кіномистецтва.
Іван Бондарчук, клуб «Промінь надії»:
- Такого впливу на власний емоційний простір не очікував, захоплений, навіть не думав, що таке можна екранізувати. Та ми ж пережили все це, увесь час цю Україну гнобили. Менш ніж за 100 років – дежавю: на Донбасі розбиті будинки, знищені храми, лежать вбиті люди. А мені як підступив комок під горло, так і не відпускає, бо я на власні очі бачив масові розстріли людей у рідному селі в 1941році… Творцям фільму треба низенько вклонитися.
